Мовчання Тоуроу-рін

　Мала стрілка годинника наближалася до другої ночі. Я, Такацукі Каіто, учень другого класу старшої школи, неуважно дивився у вікно своєї кімнати. Зосередженість на підготовці до завтрашньої контрольної з класичної літератури давно зникла.
　За вікном розкинувся нічний пейзаж, який я називав «Тоуроу-рін». Світло життя, що просочувалося з незліченних вікон квартир та будинків. Це було схоже на безліч ліхтарів, що пливуть у темряві, і думка про те, що в кожному з них горить чиєсь життя, дивним чином заспокоювала мене. Червоні авіаційні вогні на далеких хмарочосах повільно мерехтіли, наче світлячки. Місто поринуло в глибокий сон.
　«Каіто, ти ще не спиш? Завтра ж до школи».
　Знизу почувся голос мами.
　«Ага, вже лягаю».
　Відповівши так, я закрив підручник. Позіхнувши, я заліз у ліжко. Звичайна ніч. Така ж, як учора, і, напевно, така ж, як буде завтра. Звичайна, буденна ніч.
　Ніхто в цьому місті не знав, що до моменту, коли це «завжди» з гуркотом розлетиться на друзки, залишалися лічені секунди.
　Гуркіт.
　Це був початок усього. Він прийшов раптово, без жодного попередження.
　Разом із гулом, що, здавалося, йшов з самих надр землі, земля закричала. Наступної миті весь будинок несамовито підскочив, наче по ньому знизу вдарили велетенським молотом. Мене викинуло з ліжка й жбурнуло на підлогу.
　«А-а-а!?»
　Я не встиг навіть закричати. Одразу ж почалася шалена горизонтальна тряска, ніби мене кинули в пральну машину. Неможливо було стояти. Ба більше, неможливо було навіть стати навкарачки. Книжкова полиця впала, розкидавши по кімнаті підручники та манґу. Стіл ковзнув і з гуркотом врізався в стіну. Тріск будинку, дзвін розбитого скла, і крик моєї сестри з сусідньої кімнати.
　«Мамо! Тату! Юі!»
　Мій крик потонув у гуркоті будівлі, що тріщала по швах. Ззовні долинав безперервний низький, важкий звук руйнування, наче руйнувалися вежі з кубиків. Це був звук того, як наше місто руйнувалося дощенту.
　Відключення світла.
　В одну мить світ поглинула суцільна темрява. Лише тряска продовжувала кидати моє тіло, сповіщаючи про кінець світу.
　Скільки часу минуло? Тряска, що здавалася вічністю, поступово почала слабшати. Але повної тиші не настало. Час від часу сильні афтершоки струшували тіло, і щоразу серце завмирало.
　«...Каіто! Ти в порядку?!»
　З темряви почувся напружений голос батька.
　«Так..! А ти, тату?!»
　«Я в порядку! Юі! Мамо!»
　З-за стіни долинув плач моєї сестри Юі та тремтячий голос мами: «Все добре, я тут». Живі. Від усвідомлення цього факту я нарешті видихнув, затамувавши подих.
　Навпомацки я знайшов свій смартфон і увімкнув ліхтарик. Освітлена кімната виглядала жахливо, наче після бомбардування.
　Коли я приєднався до сім'ї, ніхто не був поранений, але обличчя у всіх були бліді від жаху. «Негайно виходимо на вулицю. Невідомо, скільки цей будинок ще простоїть», — наказав нам батько.
　Я виглянув у розбите вікно і затамував подих.
　«Тоуроу-рін», що ще нещодавно заспокоював моє серце, тепер повністю замовк. Вогнів хмарочосів, що мерехтіли, наче світлячки, ніде не було видно. Темрява. Лише бездонна темрява розкинулася навкруги.
　Наче розриваючи цю тишу, здалеку почали долинати звуки сирен. Одна за одною, їх ставало все більше, і незабаром незліченні сирени злилися в єдиний звук, що розрізав нічне повітря. У темряві блукали червоні проблискові маячки, уривчасто освітлюючи кошмарну сцену.
　Ми спакували в рюкзаки найнеобхідніше і з острахом відчинили вхідні двері. На щастя, двері, хоч і перекошені, відчинилися. У коридорі будинку по стінах пішли тріщини, а на сходах валялися уламки бетону. Міцно тримаючи Юі за руку, ми крок за кроком обережно спускалися вниз, освітлюючи шлях ліхтариком.
　Зовнішній світ перевершив усі мої найгірші уявлення.
　Асфальт на дорозі здувся, наче його роздер велетенський звір, а землю прорізали глибокі тріщини, схожі на блискавки. Сусідній будинок був напівзруйнований, а в магазині через дорогу перший поверх був повністю розчавлений.
　Звідусіль піднімався білий дим. У ніс бив запах гару. Небо вдалині було червоним, наче зловісний захід сонця. Це виривалося полум'я.
　Люди, що, як і ми, втекли з домівок, стояли на узбіччі, приголомшені. Усі втратили дар мови, з виразом невіри на обличчях дивлячись на те, що відбувалося. Ми почали пробиратися через гори уламків до спортзалу середньої школи, який був призначений як притулок.
　Звуки сирен не вщухали. Вони звучали, як крик самого міста.
　Спортзал уже був переповнений людьми. Усі, загорнувшись у ковдри, тулилися один до одного з тривожними обличчями. Наша сім'я теж знайшла собі місце в кутку і сіла. Юі, наплакавшись, заснула в мене на руках.
　Не в змозі заснути, я дивився у вікно спортзалу. Світало, східне небо почало біліти. І поступово, потроху, почав вимальовуватися повний масштаб руйнувань.
　Це було видовище відчаю.
　Міста, в якому ми жили ще вчора, більше не було. Перед нами розкинулося море уламків, наче місто розчавила гігантська рука. Пейзаж, який тепер було видно далеко, без жодних перешкод. Зруйновані будинки, повалені стовпи електропередач, погнуті огорожі. Жорстока реальність того, що наше повсякденне життя, яке ще вчора було чимось звичним, було відібране за одну ніч.
　Відчай панував і в спортзалі. Жінка, що ридала, мабуть, не могла зв'язатися з родиною. Старий чоловік, що дивився в одну точку порожніми очима. З чийогось радіо долинав монотонний голос диктора, що повідомляв про масштаби руйнувань, і ці цифри боляче врізалися в серця людей.
　Смуток, страх, біль. Ці негативні емоції, наче важкий, каламутний туман, огортали не лише спортзал, а й, мабуть, усе небо над країною.
　Скільки я так просидів? Раптом перед нами присіла дівчина студентського віку з пов'язкою волонтера.
　«Ось, візьміть. Це небагато, але...»
　Сказавши це, вона простягнула нам два оніґірі, загорнуті в харчову плівку.
　«Дякую...» — слабким голосом подякувала мама.
　Батько взяв один і дав один мені. Звичайний оніґірі з сіллю. Але щойно я поклав його до рота, тепла хвиля піднялася з глибини горла. Солоний, але неймовірно смачний. Відчуття того, що я живий, просочувалося в тіло з кожною рисинкою.
　Я подивився на батька, і він мовчки, один раз, міцно погладив мене по голові. З його грубої долоні мені почулося: «Все гаразд, ми тут».
　Я знову подивився у вікно. Сонце вже повністю зійшло і безжально освітлювало зруйноване місто. Втрати були надто великі. Цей смуток і страх, напевно, ніколи не зникнуть.
　Але, — подумав я.
　Є людина, яка зробила для нас оніґірі. Я бачу людей, які відчайдушно намагаються полагодити зламані водопровідні труби. На моїх руках все ще тепло дихає уві сні Юі. Батько і мати поруч зі мною.
　Тоуроу-рін замовк. Світло світлячків теж згасло.
　Але ми тут.
　Ніч минула. Сьогодні, серед цих руїн, починається наш новий день. Я міцно стиснув губи і ще раз, міцніше, стиснув руку сплячої сестри.

<>